Моя Устинівка

Я навчаюся у 10 класі, багато читаю. Ось такі думки опанували мене, коли я йшла тихою стежинкою до свого дому. Усе може пройти, промайнути, але тільки найкращі спогади та рідне селище залишаться у душі.

У своїй книзі «Рент: Біографія Бастера Кейсі» відомий американський сатиричний письменник – Чак Паланік – писав: «Найчастіше люди покидають маленьке місто, щоб мріяти туди повернутися. А інші залишаються, щоб мріяти звідти поїхати». Мабуть, так було і буде завжди. Отак і з нашою маленькою Батьківщиною – Вона з дитинства дає тобі все, що відбивається легким смутком і щирою радістю у твоїй пам’яті. Твої рідні, друзі, школа, кохання. 17 років ти дякуєш Їй за всі твої емоції і почуття, які саме тут мали такий вибуховий характер, а потім їдеш, залишаючи тут все, що тебе оберігало і гріло всі ці роки, вирушаєш у незнайоме життя і відкриваєш для себе нове, що також стає частиною тебе і поступово починає витісняти ще незабуте старе. А вечорами будеш згадувати все те, що тримається в душі на сталевих дротах і не хоче її залишати, та й ніколи не залишить. Друзів, які разом з тобою зустрічали світанкову зорю і писали історію вечорів, які свої мрії ділили на два, остаточно забували займенник першої особи, а тільки «ми» і тільки «разом». Друзі, чиї бажання відразу ж ставали планами завтрашнього дня, чий від’їзд на 21 день до табору було неможливо пережити, і так мало цього часу, коли ти їхав разом з ним. Скільки пісень і місць ставало «вашими». Отак, ідучи цими вулицями, згадуєш як добре було тут радіти і любити, кожен сантиметр нагадує тобі про щасливу мить твого дитинства. Ось ти проходиш повз школу, в якій цілих 11 років намагаються «побороти», але водночас «будують», того ким ти є. Половину своєї свідомої юності ти проводиш у школі і саме тут формується твоя особистість, гартується твій характер. Тут ти набираєшся досвіду і «народжуєш» своє ставлення до оточуючих. Головне тут – твої однокласники, люди, які 11 років з тобою проводять половину свого дня, з якими розлучаєшся на ціле літо, але відношення до них не змінюється. Коли ти поруч з ними, ти ніби стоїш у захисному колі, який відганяє все лихе, а добре завжди залишає біля тебе. Спогади на фотографіях, стрічка з випускного вечора, рідкі нетривалі дзвінки і пусті місця в душі, які ніхто не спроможний зайняти, адже кожен був особливим і кожного ти знав по різному, - це все, що залишається у тебе від твого класу, такого рідного і такого дорогого.

І от ти стоїш на автобусній зупинці, ніби прощаючись з частинкою себе, яку ти назавжди залишиш тут, щоб вона обороняла твоє дитинство і твою юність, твої спогади, які були тут і ніде знову не будуть пережиті. Всі ці зелені поляни, довгі лісосмуги, таємничі сади у тіні, висока гойдалка, круті пагорби, солодкі абрикоси, кислі яблука і квітка, яка ніде так не цвістиме, як тут. Це все, що тобі подарувала Вона – твоя Батьківщина, і що могло бути більше за це?

Радій, що ти мав змогу вирости тут, ніколи не думай, що могло би бути, якби ти народився деінде. Умій робити себе щасливим там, де ти є, і навчися дякувати за те, що маєш! Бери від життя все, що тобі потрібно і ніколи не смій забувати місце, де пройшло твоє дитинство.

Незаймай Вікторія,

учениця 10 класу

Устинівської ЗШ І-ІІІ ст