Моє село

   

Я люблю своє рідне село – Устинівку. Кожного разу, коли починаю розповідати про нього, здається, що забула про найголовніше. Тому я вирішила показати окремі години, іноді навіть хвилини його життя, життя односельчан.

   Моя бабуся любить читати мені казки про королів і принцес, про вовків і ведмедів, але найбільше мені подобаються її розповіді про минуле, які вона чула у своєму дитинстві. Кожного разу вона говорила мені: «Онучко, хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього».

   От і зараз зринають в пам’яті спогади, обмежені багатовіковою історією, трепетним добром і щирістю, а я з гордістю хочу поділитися тим, що передавалося з покоління в покоління.

   Існує легенда про заснування мого села: ніби козак Устин зі своїми синами вперше посіяли хліб та посадили картоплю. Переконавшись у родючості грунту цієї місцевості, він переселився сюди, а за ним частина й других зимівників.

   Роки йшли, село розвивалось. Але прийшли нелегкі часи Другої світової війни. Устинівку захопили у серпні 1941 року. На території селища розмістилася гітлерівська поліція. Окупація невблаганно спустошила село. Для боротьби з диверсантами утворився винищувальний батальйон. Деякі жителі села вступили до Червоної Армії. 13 березня 1944 року почався бій за Батьківщину, який тривав дві доби. Орденами та медалями було нагороджено майже сто п’ятдесят жителів Устинівки – учасників війни. Згадуючи розповіді про ці часи, я не хочу щоб це повторилося, щоб моє рідне село здригалося від вибухів бомб, виття сирен.

   Зараз над нашими головами мирно світить сонце, чути спів пташок, по вулицях ходять усміхнені, щасливі люди.

   Звичайно, одне село можна порівняти з іншим, але рідне не можна ні з чим порівняти, бо воно єдине і неповторне.

   Чи поїхала б я кудись за кордон, якби трапилась така нагода? Звичайно. Хотілося б побачити, як живуть інші люди, які там міста, села, яка земля, яке небо. Але я нізащо б не погодилася б назавжди покинути свій рідний край, своє рідне село, хоч би як добре було у чужих краях.

   Хай воно не обов’язково найкрасивіше, бо у світі, я впевнена, є кращі місця. Хай моє село і не таке багате; може не кожному западе в душу, але від цього воно мені не є менш любимим і дорогим, бо хоч:

                                              Село моє - краплиночка на карті,

                                              У світі невідоме – та дарма.

                                              Ну, а чого без нього були б варті

                                              Ми з вами, кожен зокрема?

Олена Цимбал,

учениця  11 класу

Устинівської ЗШ І-ІІІ ступенів